Верховна Рада

Верховна Рада

Сайт президента України

Кабінет мінвстрів

Офіційний портал публічних фінансів України

Офіційник вісник України

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Війна вже стукає у кожен дім

Якось на бучацькому ринку мені довелось стати мимовільним свідком такої сцени: молода жінка купувала кілька пар теплих шкарпеток для передачі воякам АТО, а інша,поряд, кинула фразу : «Хто знає куди воно піде?!». Того ж дня в маршрутці почула, як діти між собою розповідали про подарунки до Дня святого Миколая, які вони готували для бійців, і раптом та сама скептична фраза від старшого чоловіка заставила збунтуватись всіх присутніх

Про Олега Музику, я вперше почула від підзамочківських хлопців, котрі проводили в зону АТО перших мобілізованих. Військомат, окрім повістки не дав солдатам абсолютно нічого.Односельчани самотужки почали шукати форму, берці, бронижелети, каски. Всі знали, що все необхідне може знайти Олег, більше того ще й доправити це до військової частини. Пам’ятаю, як один мій знайомий із захопленням розповідав, що цей юнак собі не бере нічого: «Він спить із телефоном, дістає все що потрібно, звяжеться з ким потрібно і все задурно!!!». Ми ще тоді не так часто вживали слово ВОЛОНТЕР. Та доволі швидко волонтерський рух в Бучачі набрав широкого розмаху. Небайдужі в селах і місті збирають продукти, одяг, купують засоби захисту, а з настанням зими самі майструють «буржуйки», організовують закупівлю теплого одягу, термобілизни, взуття, продуктів харчування і коштів на пальне для транспорту.

Та найголовніше в цій роботі інше. Наші волонтери стараються донести цю допомогу адресно кожному бійцю. Не просто скинути її в військовій частині, чи довести до першого блокпоста, вони інколи годинами , добами чекають можливості звязатись із нашими земляками в зоні бойових дій і користуючись найменьшою паузою між обстрілами часто на звичайних тачках доставляють все необхідне просто в окопи. Вони ризикують власним життям і здоров’ям ,не сподіваючись на чиюсь відзнаку лише задля того, щоб допомогти тим, хто зі броєю в руках боронить нашу землю. Можливо, з часом ці мужні хлопці розкажуть нам про перепетії волонтерської роботи. Та зараз вони мовчать і просять іх не називати.

Останнім часом спрактикували їздити двома машинами: вантажною в супроводі буса. Вантажівка везе загальний багаж центральними дорогами, а бусом доставляють все безпосередньо за адресою у віддалені місця. В середньому за один такий рейс мікроавтобус намотує до 3400 км. На заправку автомобілів йде близько 12000грн. І навіть якщо наші підприємці допомагають із пальним в одну сторону, то на дорогу назад потрібна готівка. Хлопці розказують, як в один із останніх таких рейсів скористались тим, що на передовій була місія ОБСЄ, як застали нашого земляка в окопі після масованого гранатометного обстрілу і здивували передачею з дому. Я запитувала їх, чи не простіше справді довести передачу до першого ближчого блокпоста, і залишити її там, а воякам передати, щоб при можливості її забрали? Знаєте, що мені на це відповіли наші волонтери?: «От до тих постів найчастіше все і потрапляє, туди доїжджають не тільки волонтери, але й начальство і журналісти, а на передовій є наші хлопці, які й досі воюють в легкому взутті. Тому найважливіше доправити теплий одяг, буржуйки, генератори ,навіть 92 бензин для їх заправки, їжу і взуття туди - на передову, на так звану першу лінію фронту!!!»

Сьогодні волонтери в приміщенні ресторану «Водограй» облаштували місце збору та сортування гуманітарної допомоги. На даний час за три хвилі мобілізації в зону АТО з нашого району мобілізовано 84 чоловіки. Кожному з них готуються і передаються адресні посилки з допомогою, їх привозять із всіх сіл, шкіл, підприємств, організацій та просто від пересічних людей добровольці. А невтомні студенти Бучацького агорколеджу щоденно приходять і сортують, пакуть та вантажать пакунки в транспорт, вивчаючи карту Донецької та Луганської областей, укладають багаж так, щоб було зручно його розвантажувати від найближчого до найдальшого місця призначення.

Я запитувала у хлопців про проблеми, які виникають, про те, що найбільше потрібно нашим солдатам там, на війні? І про те, що їх штовхає до такої важкої , але такої необхідної діяльності? Вони якось ніяковіли. Казали, що стараються зі всім впоратись самі. Що найгірше подолати людську байдужість і впевненість в тому, що ця війна всіх не зачепить. Просили пояснити людям, що нашим воякам потрібні сало, сигарети, мясні і рибні консерви,крупи, мед, згущене молоко,шоколад, чай, кава, цукор, ліки, теплий одяг, взуття, зимові спальники. Що картопля і цибуля в дорозі промерзають, а от часник – ні. Що майже кожен солдат носить біля себе дитячі малюнки чи листи (і не обов’язково своїх дітей), як оберіг. Їм достеменно потрібно знати, що їхні жертви ненамарно, що ми – їх надійний тил.

З мого будинку в зоні АТО сьогодні служать двоє. Взагалі з Трибухівської та Підзамочківської сільських рад сьогодні мобілізовано найбільше, при цьому є села, в яких, прикрившись надіним релігійним щитом, зброю до рук для захисту України не взяв жоден. То неправда, що війна, ще десь далеко, вона вже стукає у кожен наш дім незалежно від політичних переконань, достатку чи віросповідання. І тільки від нас залежить ,як далеко ми дозволимо їй зайти.

Коли цей матеріал вже практично був готовий до друку, мені зателефонували хлопці, котрі завантажували авто на Дебальцево, щоб прийти, відзняти і показати правду, як доправляється гуманітарна допомога до наших солдат. Завантажували машину частинами: на 31 блокпост, в Дебальцево і в Сватово. Коли Олег звязувався із нашими вояками в Дебальцево, їх в той день накривали російські гради. Хлопці просили все: і генератора, і теплого одягу, і продуктів, і найбільше «буржуйок». Готувались в дорогу на ніч, щоб досвіта бути на місці і сповна використати світловий день. Якраз під’їхали легковики і привезли солодощі від школярів із школи №4 та продукти і теплі речі , зібрані в Переволоці. Я ретельно все фотографувала, коли до мене підійшов один із добровільних помічників і сказав: «Та то не про нас треба писати, пишіть про тих, хто на війні. А ми що? Ми, просто, чим можемо, тим їм допомагаємо…» Але мені хотілось написати про волонтерів – людей з величезним серцем, сповненим почуття обов’язку, мужності і віри в свою країну, в свій народ.

Р.S. Останніми в машини занесли бронежилети, каски і аптечку. Я запитала, для кого це? І у відповідь почула : «Для водіїв…»

Хай береже їх Господь!!!

Олена Сурм’як.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.