Верховна Рада

Верховна Рада

Сайт президента України

Кабінет мінвстрів

Офіційний портал публічних фінансів України

Офіційник вісник України

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

УМАНСЬКА ГОЛГОТА.

Хресна дорога болю і страждань.

75 років тому за сімнадцять днів, пішки, скривавлені, голодні, босі, без води, біля тисячі в’язнів Чортківської тюрми, наших земляків, пройшли кривавою дорогою довжиною в 540 кілометрів, щоб врешті решт бути розстріляними в чужому краю і заритими в сім довгих окопів. Довгі роки ні Хреста, ні червоної калини, тільки трава та зелений барвінок.

Передісторія трагедії є такою. Напередодні німецько-радянської війни тюрми Західної України були сильно переповнені в’язнями, заарештованими після “визвольного походу” Червоної Армії у “золотому вересні” 1939 року в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини. Головною силою такої радянізації були війська НКВС, які радянська влада нарощувала з кожним днем. Головна мета – “істрєблєніє вражескіх елємєнтов” на анексованих землях, знищення всього українського, національного, прогресивного, безсловесного підкорення кривавому режимові. Жертвами “очісткі освобождьонних тєріторій” стали національно свідомі патріоти-українці: передусім члени ОУН, інтелігенція, просвітяни, шкільна та гімназійна молодь, духовенство, заможні селяни та інші прошарки українського народу.

Після нападу Німеччини на СРСР в другій половині червня 1941 року десятки тисяч арештованих ні в чому невинних людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити, було розстріляно. Історія людства ще не знала таких планових масштабних убивств, які здійснили агенти НКВС. Масове людиновбивство вчинено у тюрмах Вінниці – 9439 осіб, Луцьку – 2754, Дрогобичі – понад 1000 осіб, Золочеві – 1600, Самборі – майже 5 тисяч, Дубні – 1500, Станіславі – 2500, Бережанах, Коломиї.

Чортківська тюрма була розрахована на 275 в’язнів, влітку 1941р. з неї пішли в небуття більше 2500 людей. У Чорткові розстріляно 769 осіб, приблизно таку ж кількість в’язнів було вивезено ешелоном у м.Горький, де на них чекав ростріл, а решту живих (954чол.) енкаведисти погнали на схід у напрямку Умані.

Небагатьом пощастило залишитися в живих. Врятувалося лише четверо щасливців: Омелян Чернега житель села Мушкатівка Борщівського району, Василь Росолович з Копичинець, Михайло Шевчук та Михайло Демків з села Шидлівці Гусятинського району. Всі вони передчасно померли.

Залишилися спогади Михайла Демкова:

“З нашої камери щодня викликали на допит по кілька чоловік і повертали напівживих. У спецкатівні їх пекли вогнем, сікли металевими прутами, місили кованими чобітьми. Ми були безсилі перед пекельною машиною смерті. Якось на світанку під вікнами нашої камери загуркотів трактор. Гуркіт його ставав все гучнішим, та крізь нього пробивалися звуки пострілів. Ми зрозуміли, що в’язнів “пускають в расход”.

Наступного ранку нас виштовхали на тюремне подвір’я, вишикували в колони і погнали до Збруча, на схід.

Дорога нам стелилася воістину терниста. Ми йшли під сонцем, обідрані, голодні. Нас супроводжували вибухи бомб і гуркіт гармат, і ніде було прихилити голови та бодай трохи перепочити … І чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога. Голодні люди вибігали з колони, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувалися за це життям. Ще й досі не можу позбутися того страшного видовища, що постало переді мною наприкінці етапу. Під густою пшеничною стіною, повз котру рухалася наша колона, бився у конвульсіях молодий політв’язень. Червона цівка крові стікала йому зі скроні, а він все ще кивав рукою, наче благав допомоги.

- Нам треба негайно тікати з цього пекла, - шепнув мені шкільний товариш, згодом безстрашний вояк УПА, Михайло Шевчук.

Легко сказати тікати, коли за тобою пильні, пронизливі очі, коли тебе вже останні сили покидають.

І тут сталося диво. Уже на підступах до Умані нас, знеможених і зганьблених, загнали в порожній корівник. Поки конвойні шукали, де б прихилити голову, ми з Михайлом запримітили хід на горище. Після того, як недремна варта зачинила за собою двері, ми видряпалися під стріху і прикрили себе сніпками, у задусі й порохах пролежали до ранку. Аж коли корівник спорожнів, зважилися виглянути. Та саме в цю мить на подвір’ї зупинилася “полуторка”, з неї повистрибували конвоїри з карабінами в руках і заметушилися по приміщенні. Ми з Михайлом заніміли, притримуючи сніпки, що сповзли з нас. А внизу все ще вишукували, знервувались, гупали чобітьми, але, на щастя, ніхто з пильних вояків не заглянув під стріху. Нарешті машина відгуркотіла, запала ранкова тиша, і ми з Михайлом вихопилися зі свого сховку і шаснули в пшеницю.

Важка була дорога до отчого дому. Йшли ми переважно пішки вночі, перебивалися з води на сухий окраєць хліба, але таки дійшли до рідних Шидлівців і знову продовжили просвітницьку роботу.

Михайло став вояком УПА і загинув в одному з боїв, а я залишився у селі і підпільно працював в ОУН”.

Омеляна Чернегу, уродженця Мушкатівки, енкаведисти чотири місяці протримали в борщівській тюрмі, а потім перевели до Чорткова. Допитували про діяльність сільської ОУН. Разом з іншими опинився в колоні в’язнів, котрих погнали до Умані.

Із записаних спогадів:

“у дорозі їсти нам майже не давали. А якщо давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюжі. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишилися на дорозі.

Я йшов у четвірці з двома братами Держаками із мого села і борщівським лікарем Я.Шалаутою. Спочатку йшов узутий в чоботи, які мав з дому, але вони мене так нагризли, що далі йти не міг. Тоді роззувся і йшов босий по шутрованій дорозі. Всі ноги мої були в крові.

Конвой був дуже щільний, тому про втечу годі було думати. Одного дня почув, що сили мене покидають, і далі йти не можу. Я тоді сказав хлопцям: нехай доб’ють. Хлопці по боках, як могли, підтримували мене. Коли смеркло і конвоїри заговорилися між собою, я скористався тим, що був крайнім, і скочив у бокову траншею. Довго чекав, думав, що будуть стріляти але, на щастя, ніхто не побачив. Як колона зникла, я з усієї сили не побіг, а покотився у ліс, що виднівся. Там і переночував. Рано прокинувся, оглянувся, навколо не було нікого. Вийшов на край лісу, недалеко побачив горохове поле. Поїв гороху, вигріб яму, накрився бадиллям і знову заснув. Вранці за горохом прийшла жінка. Вона й сказала мені, що знаходжуся біля Вінниці…”.

Омелян Чернега повернувся додому, де у нього залишилися дружина та п’ятеро дітей. Але в 1944 році його вдруге заарештували. Через десять років він загинув у Воркуті.

Одиницям вдалося втекти дорогою до Умані, десятки знайшли смерть, так і не дійшовши до кінцевого пункту призначення, сотні залишилися лежати в уманській землі. Лежать в одній могилі уманські хлібороби та замордовані галицькі інтелігенти, навіки з’єднавшись крізь товщу землі і років.

ДОРОГА ПАМ’ЯТІ ЯК НАША ПРОЩА.

15 липня цього року Чортківською, Бучацькою, Монастириською, Борщівською, Заліщицькою та Гусятинською районними радами як і 10, і 5 років тому була організована чергова поїздка в Умань, щоб поклонитися могилам закатованих в уманській тюрмі земляків.

Від Бучацького району делегацію представляли депутати районної ради, родичі наших земляків, що покояться в цих могилах, представники громадських організацій (“Пласту” та Всеукраїнського об’єднання ветеранів) та громадських активістів.

Дорога пам’яті розпочалася з Чорткова від пам’ятного знаку закатованим у місцевій тюрмі, де була відправлена панахида. Протосинкел Бучацької Єпархії отець Володимир Заболотний у своєму зверненні поставив нериторичне запитання: “Чому так є, що до Умані де похований один жидівський цадик щорічно прибувають десятки тисяч паломників-хасидів, а до місця захоронення біля тисячі наших земляків, що загинули мученицькою смертю вирушають тільки до двох сотень людей?”. На думку правлячого єпископа владики Григорака, щорічно в цей час потрібно проводити Хресну дорогу від Чорткова до Умані, щоб особисто відчути хоча б частку тих страждань, які перенесли наші земляки. І це правда. Бо навіть їдучи комфортними автобусами цим шляхом у спекотні дні, кожен, нехай маленькою капелькою, відчув, якою великою була міра цих страждань. Різниця ще втому, що в них не було вибору. У нас є – пам’ятати або забути.

На вшанування пам’яті невинно убієнних коштом обласного та районних бюджетів Тернопілля в 2011 році в Умані було споруджено меморіал. На гранітних плитах викарбувано всі відомі імена в’язнів чортківської тюрми розстріляних на Черкащині. Серед них 84 наших земляків. Тут відбувся мітинг реквієм за участю наших та місцевих священників та Уманського міського голови.

ПАМ’ЯТЬ

“Чортківська фабрика смерті”, яка лише 1941 року вкоротила життя більше як двом тисячам патріотів тільки підтверджує криваву ціну української державності. І замало матеріалізувати пам’ять про загиблих в’язнів у монументах та Хрестах. Набагато важливіше домогтися єдності та високої громадської свідомості українського суспільства, патріотизму та самопожертви на основі живої пам’яті подій, які вже стали історичними та сучасних подій.

Наш священний обов’язок донести до майбутніх поколінь правду про трагічну дорогу наших краян – патріотів із чортківської тюрми до уманської тюрми. Щоби в усьому світі знали злочини заподіяні нашому народові.

 

Василь Григоришин

Керуючий справами районної ради